Історія України

Україна 1920-1930 років:трагічні сторінки формування східної діаспори

Товарняки з розкуркуленими та «контрреволюційними» українцями мчали на північ та схід, а їхні місця помешкання заповнювали переселенці з Росії та інших реґіонів СРСР. Уже 9 серпня 1931р. заступник голови ДПУ УСРР Карлсон повідомляв ЦК КП(б)У (дослівний переклад з російської, правопис та стиль ориґіналу збережено. — і.В.): «На органи ДПУ України покладено керівництво розселенням спецпереселенців, баїв, що підлягають висилці із Середньої Азії в кількості 3000 господарств, їх господарче освоєння,адміністративне, культурно-побутове влаштування, охорона, оперативне обслуговування і доцільне використання їх як робочої сили.
Розселення цих господарств на перших порах намічено переважно у бавовнярських районах на території к.Херсонського округу 1800 господарств: Каховський (район. - І.В.) - 400, Хорловський -800, Скадовський - 400, Голопристанський - 300 і на території к.Мелітопольського округу - 1100 господарств: Генічеський - 350, Ново-Василівський - 250, Новотроїцький - 250 і Акимівський - 250. Всього з утриманцями в середньому передбачається 18000 чоловік».
На засіданні Політбюро ЦК КП(б)У 13 серпня того ж року було ухвалено «доручити тт.Карлсону та Левенштаму вжити необхідних організаційних заходів для розселення баїв у встановлених районах».
Переселення в Україну тривало і в наступні роки. Всього ж у 1933-37рр. Всесоюзним переселенським комітетом при РНК СРСР та Переселенським відділом НКВС СРСР в Україну було переселено 44457 родин (221 465 чол.). Прикметно, що найбільше переселенців (117 149 чол.) прибуло в республіку у голодному 1933р.. У грудні того року на ім'я начальника ГУТАБ у ОДПУ Бермана надходить повідомлення, яке варто навести без скорочень:
«29 грудня 1933р.
Терміново. Таємно.
Нач.ГУТАБ ОДПУ
тов.Берману
ВПК при цьому надсилає оперзведення і 38 про переселення на Україну станом на 28 грудня ц.р. Одночасно ВПК при РНК СРСР повідомляє, що наданий план переселення виконано на 104,76%. Всього переселено 21 856 колгоспних господарств, 117 149 чоловік, 14 879 коней, 21 898 корів та 38 705 голів різної худоби (в число останніх входять телята, свині та вівці). Додаток за текстом.

Заст. голови ВПК при РНК
СРСР Рудь
1. На 28 грудня 1933р. відправлено 329 ешелонів, 21 856 господарств, 117 149 членів родин,14879 коней, 21 898 корів та 38 705 голів різної худоби.
2. План перевезення колгоспників на Україну закінчено та виконано на 104,7%
Заст. голови ВПК при РНК
СРСР Рудь

Популярними у 1930-ті роки були різноманітні «чистки», зокрема й «прикордонних смуг».
Так, у направленому секретарям Одеського, Кам'янецького, Вінницького, Коростенського, Тульчинського, Могилівського, Бердичівського та Житомирського «окрпарткомів» та Молдавського обкому інструктивному листі «Про чистку фахівців прикордонних округ» (підписаному 15 травня 1930р. «секретарем ЦК КП(б)У Любченком та зав.культпропом ЦК Хвилею». - І.В.) зазначалось: «З огляду на те, що лави фахівців в прикордонних округах засмічено антирадянськими або ж невиявленими тепер, але з контрреволюційним минулим елементами, слід провести чистку й переміщення фахівців за таким пляном і системою:
1. Ті, що підлягають виселенню за межі України органами ДПУ в адміністративному порядку. Цих знімається з роботи без зміни, згідно з постановою органів ДПК (певне, ДПУ. - І.В.).
До першої категорії відносяться фахівці, про контрреволюційну діяльність яких є певні матеріяли, а також особи, що мають видатне антирадянське минуле (займали керівні посади в антирадянських урядах і арміях, брали активну участь в контрреволюційному рухові і т.ін.).
2. Ті, що підлягають негайному переводу на роботу з прикордонних округ до внутрішніх, за заміною їх відповідними фахівцями через Наркомос,Наркомзем, Наркомздоров'я і ін.
До цієї категорії відносяться фахівці з антирадянським минулим і таким же світоглядом нині, що мають близькі або родинні зв'язки в Польщі і Румунії і підтримують їх листовне або в інший спосіб, не беруть участи в радянському будівництві як активні робітники.
При Центральному Комітеті створено спеціяльну комісію, що відає цією справою. Такі ж комісії слід утворити на місцях за головуванням зав. культпропу окружкому в складі інспекторів Наросвіти та Здравоохорони, зав.ОЗУ та нач.ОДПУ. Комісії мають негайно розглянути списки, розбити їх по категоріях за вищенаведеними ознаками і надіслати свої висновки до Центральної комісії.
Секретарів Окружкомів попереджується про те, що робота ця має надзвичайно серйозне політичне значення... Жодних роз'яснювальних заходів щодо цієї роботи в масах проводити не слід...».
Було «встановлено», що переселенню підлягають майже 1000 фахівців, з них вчителів - 619, агрономів -103, лікарів - 31, «професури» - 20 та ін.
Лише у 1930р. з прикордонної смуги було «вилучено» майже 5 тис. чоловік.Не було «обійдено увагою» українців на Північному Кавказі. Постановою ЦК ВКП(б) та РНК СРСР від 14 грудня 1932р. місцеве керівництво зобов'язували «виселити в найкоротший термін в північні області СРСР із станиці Полтавської... як найбільш контрреволюційної, всіх жителів». І це не випадково, бо ж, як зауважує В.Чумаченко, виселенню підлягали мешканці другого за значенням (після Краснодара) українського культурного центру на Кубані: там працював Всеросійський український педтехнікум, діяв міцний літературний гурток, видавалась українська газета.
Згаданою постановою пропонувалось заселити станицю Полтавську «найбільш сумлінними колгоспниками-червоноармійцями». Уже 21 лютого наступного року, згадував директор Уманського (українського. - /.в.) педтехнікуму І.Полєжаєв, «прибув ешелон з Білорусії з переселенцями, які повинні поповнити недостачу населення внаслідок чотирьох літ колективізації, саботажу, репресій, голоду і переселень».
26 грудня 1932р. Президія Північно-Кавказького крайкому затверджує постанову «Про українізацію», в якій «роз'яснювалось», що українізація районів та станиць «служить легальною формою класовому ворогу для організації опору заходам Радянської влади і створення під цим прикриттям своїх контрреволюційних організацій».
Тоді ж було прийнято рішення про виселення жителів із інших станиць - Медведівської, Урупської, Уманської та ін. Протягом кількох тижнів на Північ було виселено майже 50 тис. селян, а станиці перейменовано. «Немає вже «чорних станиць» Полтавської, Урупської, ... є квітуча станиця Червоноармійська,... революційна станиця Радянська», - писала про це крайова газета «Молот». Невдовзі станиця Уманська стала Ленінградською. Місцевими можновладцями пояснювалось, що рішення про перейменування було прийнято «з огляду на надзвичайно завзятий саботаж хлібозаготівель та сівби».
Акція по депортації корінних жителів Кубані та заселенню їхніх осель мешканцями центральних та північних районів Росії була спланована до дрібниць, стверджує Д.Білий. Вже за тиждень до виселення жителів Полтавської заступником наркома з військових та морських справ СРСР М.Тухачевським було підписано директиву, згідно з якою до 10 січня 1933р. серед військових проводився набір «особливо надійних, з погляду політичного», для заселення спустошеної станиці. Зазначалось також, що «уроженці Північного Кавказу та України вербуванню не підлягають». Дія директиви поширювалась і на інші станиці та хутори. Переселенців відправляли на Кубань безпосередньо із військових частин, а їхні родини - окремими ешелонами.
29 травня 1931р. секретар ЦК ВКП(б) П.Постишев в листі на ім'я В.Чубаря зазначив: «Згідно з постановою ЦК від 20 травня ц.р. по Вашій республіці повинно бути виселено ЗО 000 куркульських родин в Уральську область» 14. Про те ж, що місцеві виконавці були гідні своїх московських та харківських керманичів, свідчить, зокрема, повідомлення з Дунаєвецького району Кам'янець-Подільської округи. ЗО листопада 1930р. керівництво райвиконкому інформувало (стилістику та правопис оригіналу збережено. - /.в.): «... глитаїв, яких розкуркулено, та намічалось виселяти з сел на виселки по нашому району (тобто в межах району. - І.В.), в жовтні місяці вислано з господарствами на далеку північ».
29 березня 1932р. Політбюро ЦК КП(б)У ухваляє «поставити перед ЦК ВКП(б) питання про додаткове виселення за межі України 5 000 родин».
Торувати дорогу на північ приречені були і мешканці «будинків примусових робіт» (рос.ДОПР. - /.В.). 26 січня 1932р. з'являється таємна постанова РНК УСРР «Про заходи по розвантаженню ДОПРів», згідно з якою передбачалось «всіх засуджених на термін понад 3 роки, працездатних -відправити з ДОПРів на Північ...». Про стан виконання названої постанови свідчить документ, який вважаємо за потрібне подати без скорочень (стилістику та правопис оригіналу збережено. - /.в.):
Копія
Народному комісару юстиції
та
генеральному прокурору
Республіки
ТВО начальник УПТУ
Воєводи

РАПОРТ
Доношу, що плян відправки в'язнів на Північ виконано, а саме:
1. Замісць заплянованих до відправки
з 28/ХІ по І/ХІІ-32 року ..............1 570 в'язнів.
Відправлено в зазначений термін ............1759 -"-
5 грудня 1932 року
Тво начальника УПТУ (Воєвода) Згідно: (підпис)».

В наступній доповідній (від 15 грудня 1932р.) Воєвода інформував про відправлення на Північ 10 702 в'язнів ДОПРів (з них 10 253 - «по лінії Наркомюсту», 449 - «по лінії ДПУ») замість «запланованих 10 000». 7 серпня того ж року ЦВК та РНК СРСР, «йдучи назустріч вимогам робітників та колгоспників» приймають постанову «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів та кооперації та зміцнення суспільної (соціялістичної) власности», названу в народі «законом про п'ять колосків». Нею, зокрема, передбачалось: «2. Застосовувати як захід судової репресії за розкрадання (крадіжку) колгоспного і кооперативного майна найвищу міру соціального захисту - розстріл з конфіскацією всього майна і заміною при пом'якшуючих обставинах позбавленням волі на строк не менше 10 років із конфіскацією всього майна. Не застосовувати амністії до злочинців, засуджених у справах про розкрадання колгоспного та кооперативного майна». Йшлося у цій постанові також про те, аби «застосовувати як захід судової репресії у справах про охорону колгоспів та колгоспників від насилля та погроз з боку куркульських та інших антигромадських елементів позбавлення волі від 5 до 10 років ув'язнення до концентраційного табору». І на цих «злочинців» не поширювалась амністія.
На XII з'їзді КП(б)У С.Косіор «належно» поцінував цей витвір московського керівництва: «Закон активізував кращі колгоспні сили на боротьбу за колгоспну суспільну власність, навколо його проведення нам удалось згуртувати маси колгоспників, цей закон відіграв роль в соціялістичному
перевихованні колгоспників, в розгромі куркульського саботажу». А 29 грудня 1932 р. Політбюро ЦК КП(б)У звертається до ЦК ВКП(б) з проханням затвердити рішення про «поширення на Дніпропетровську область заходів, здійснених щодо Одеської області», а саме: 1. Вислати 700 родин з 20-26 сіл основних відсталих районів. 2. ...організувати висилання на Північ злісних елементів та куркулів (без родин) у кількості 700 чоловік. 3. Скласти список виключених із партії у кількості до 50 (чоловік. -1.В.) для негайного висилання в концентраційний табір».
Секретар Харківського обкому Терехов 26 листопада того ж року в листі до ЦК КП(б)У повідомляв: «За період... збиральної кампанії... виїзними сесіями облсуду за крадіжку хліба та розбазарювання засуджено - 3 445 чоловік, з них винесено вирок: 9 до розстрілу, 79 чоловік до позбавлення волі на строк понад 10 років та решту до позбавлення волі на коротший термін».
Заслані українці на початку 1930-х брали участь в будівництві Біломорсько-Балтійського каналу, гідроелектростанцій на річках Свирі й Ниві (Карелія), залізниць Котлас-Ухта, Байкало-Амурської та ін. Немало їх було і у сибірських ліспромгоспах, про ситуацію в яких на початку 1933р. повідомляється в листі заступника наркома лісової промисловости: «На грунті недоїдання спецпереселенців і в особливості їхніх дітей лютують цинга, черевний та висипний тиф, приймаючи форми епідемічного характеру з масовою смертністю».
Кінець 1920-х - початок 1930-х багаті і на «викриття» численних «контрреволюційних», «шкідницьких» та ін. організацій, членами яких поповнювались сибірські та північні заклади «виховання». Так, на початку 1929р. у Харкові було викрито «міський троцькістський центр», членів якого репресовано за стандартними звинуваченнями у «шкідницькій» та «націоналістичній» діяльності. У квітні того ж року в комуні ім.К.Маркса Доманівського району Первомайської округи розкрито «контрреволюційне троцькістське управління», а у Києві ліквідовано «контрреволюційну організацію молоді - СУМ» (Спілка української молоді. - І.В.). У справі останньої було заарештовано 13 студентів Київського інституту народної освіти і звинувачено у «підготовці терористичних актів проти керівників партії та Радянської влади».
У травні 1929р. репресовано й членів організації «23» (Старобільська округа), які «займались саботажем та шкідництвом».
Навесні того ж року у справі про «шкідництво в органах безрейкового шляхового будівництва» в різних районах республіки було заарештовано членів «викритої» у Москві організації, головною метою якої «було зірвати оперативні завдання військового відомства по будівництву стратегічних шляхів та зруйнувати шляхове господарство Союзу взагалі»?.
У справі «викритої» українськими депеушниками навесні 1930р. «Народної революційної соціялістичної партії» було репресовано 128 чол., з яких 12 вересня того ж року на різні строки ув'язнення у концтаборах засуджено 88 осіб, у жовтні винесено вирок ще 40 особам.
19 квітня 1930р. Верховним судом УСРР за «вчинені злочини, спрямовані проти революції,держави, партії і народу» і участь у «Спілці визволення України» (СВУ) були засуджені до різних термінів покарання 45 представників інтеліґенції: О.Єфремов, В.Чехівський, А.Ніковський,
М.Павлушков - на 10 років ув'язнення кожний, В.Дурдуківський, В.Гонцов, Г.Холодний, А.Барбар,В.Удовенко, В.Підгаєцький - на 8 років кожний; переважній більшості членів «СВУ» призначено покарання у межах від трьох до шести років. Понад 40 чоловік було «знайдено» українськими чекістами у філіях «СВУ» в різних містах України - Полтаві, Чернігові, Одесі, Вінниці, Миколаєві та ін. За підрахунками деяких зарубіжних дослідників, під час процесу «СВУ» було арештовано,знищено або вислано понад ЗО 000 чол. Більшість «організаторів» «СВУ» потрапила на Соловки,де обірвався життєвий шлях багатьох з них. Висланого ж у Казахстан М.Ботвинського трійка УНКВС
Алма-Атинської області 1 грудня 1937р. засудила до розстрілу. Такий же вирок було винесено й О.Гребенецькому 17 грудня того ж року трійкою УНКВС Марійської АРСР за «проведення.шпигунської діяльності серед студентів Марійського педінституту».
Інспірованою була і справа «Українського національного центру» (УНЦ) та його складової частини, так зв. галицької «Української військової організації» (УВО). Сьогодні доведено, зазначає Ю.Шаповал, що засуджені 7 лютого 1932р. за справою «УНЦ» 50 чоловік стали жертвами брехливих звинувачень. Вирок - 6 років концтаборів - було винесено 11 особам, стільки ж «отримали» по 5 років кожний, інші - менші терміни ув'язнення.
Протягом 1934-41 рр. 33 члени «УНЦ» знову засудили за «антирадянську діяльність та шпигунство»: 21 чол. було розстріляно, 12 отримали нові терміни ув'язнення. Згодом більшість з них померла у таборах.
До концтаборів потрапили й засуджені у справі «УВО»...
Згідно із постановами РНК СРСР №174с від 16 серпня 1931р., №775/146с та №1796/393 с/сс від 20 квітня та 21 серпня 1933р. були створені «трудові поселення» для засланих куркулів. На НКВС було покладено опікування трудпоселеннями Нарина Казахської СРР та Біломорськ-Балтійського комбінату НКВС. Постановою від 20 квітня визначились і «контингенти, що підлягали утриманню у труд поселеннях», а саме (дослівний переклад; стилістику та орфографію оригіналу збережено.
«1. Виселени районів суцільної колективізації куркулі...
2. ...виселені за зрив і саботаж хлібозаготівельних та ін. кампаній...
4. Втікачі з сіл, куркулі, зняті з промислового виробництва.
5. Виселені у порядку очищення державних кордонів (Заходу і України)».
8 червня 1934р. ЦВК СРСР приймає постанову, за якою передбачалося покарання для членів родин «політичне» засуджених (широковідома на той час російська абревіатура ЧСІР - «член сємьї ізмєнніка родіни»). Найрідніших людей могли покарати також засланням до 8 років навіть за умови,що вони не лише не сприяли вигаданій «зраді», а й нічого не підозрювали про неї'. Як приклад можна назвати рідних Г.Хоткевича, уже в повоєнний час розшуканих «по світах» та запроторених на заслання.1 грудня 1934р. (день убивства С.Кірова) виходить постанова Президії ЦВК «Про порядок ведення справ про підготовку або здійснення терористичних актів». Такі справи мали завершуватися не довше як за 10 днів, без прокурора та адвоката, без касації та прохань про помилування. 9 грудня Г.Петровський підписує постанову ВУЦВК «Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу УСРР», де були враховані згадані вище положення, що стало основою беззаконня на наступні роки...
Про плани трудового використання «залишків куркульських господарств з Північного Кавказу, контрреволюційного націоналістичного елемента та куркулів з УСРР, що висипаються» нарком внутрішніх справ СРСР Г.Ягода 20 січня 1935р. доповідав голові РНК СРСР В.Молотову: «З УСРР З 000 родин - 12 000 чол. на підприємствах Білбалткомбінату Наркомвнусправ в районі Біломорське-Балтійського каналу. З Північно-кавказького краю 750 родин - 3 000 чол. будуть освоєні у сільському господарстві в Північному Казахстані через організацію нестатутних сільскогосподарських артілей і 750 родин - 3 000 чол. передаються для трудового використання в Бавовнорадгоспи Узбекистану...
Ілюстрацією розмірів репресій другої половини 1930-х може слугувати те, що у 1938 р. протягом одного лише місяця у Києві та столичній області було арештовано понад 67 тис. чоловік, серед них літератори, науковці, військові та ін....
І сьогодні на безкраїх просторах колишнього СРСР живуть тисячі й тисячі українців, долі яких у далекі 20-30-ті визначили в кабінетах Москви та Харкова. Єдиною їхньою «провиною» було те, що вони вміли і хотіли працювати на рідній, не чужій землі. За що й були покарані. На жаль, Україна не зуміла належно заопікуватись своїми скривдженими родаками. Що, безперечно, є суттєвим недоліком держави, яка декларує відданість ідеалам демократії та добра.

Ігор Винниченко

Всесоюзний переселенський комітет.
Центрально-Чорноземна область.
1. ЦДАГОУ. - Ф.1, оп.16, спр.8, арк.100.
2. Тамсамо.-Арк.101.
3. Державний російський архів економіки (далі-ДРАЕ). -Ф.5675, оп.1, спр.185, арк.2. Згідно з іншими джерелами, станом на жовтень 1933р. з Західної області у Дніпропетровську було переселено 6 658 родин (при лляні 6 500. -1.В.), або 39 328 чол. (Державний архів Дніпропетровської області області (далі - ДАДО). - Ф. 19, оп. 1, спр.612, арк.3).
4. ДРАЕ.-Ф.5675,оп.1,спр.ЗЗ,арк.56.
5. ЦДАГОУ.-Ф.1, оп.16, спр.34, арк.147,147зв.
6. Тамсамо.-Арк.146.
7. АСБУ. - Спр.516, том 1, арк.114,115.
8. Козацький край. - 1994. - 4.2.
9. Советская Кубань. - 1988,12 декабря.
10. Державний архів Краснодарського краю (далі - ДАКК). -Ф.Р-1594, оп. 1, спр.50, арк.614.
11. Цит. за: Коллективизация: истоки, сущность, последствия//История СССР. - 1989. -НаЗ. - С.51.
12. ДАРФ. - Ф.3316, оп.27, спр.44, арк.9.
13. Цит. за: Білий Д. Малиновий клин. - К., 1994. - С.105.
14. ЦДАГОУ. - Ф.1, оп.16, спр.8, арк.86, 87.
15. ЦДАВОВУ.-Ф.27,оп.11,спр.543, арк.9.
16. ЦДАГОУ.-Ф.1, оп.16, спр.8, арк.210.